Сьогодні не можна.
Не можна?
На столі синя туш. А очі — зелені.
Не можна. Вона на віях і потиче. Ніби чорнило, ніби я отой привид з Пустоти Темряви. Без очей. Тільки темними, чорними, тут синіми, потічкам.
Так, то витікає душа...

Від вікна падає затишне популедневе сонце.

Падає.

Падає на очі, ніс, щоки. А я просто сижу. Дивлюся в нікуди очима з синіми віями. Я знаю, що на мені малюнок. Так, узор тіней від тюлей. Він є, неможливо стерти з лиця, або намалювати інший. Він темний, вічний. Як у світі добро і зло.

У мене цукрові губи.
Рожеві, блискучі, липкі.
В кристаликах солодкого цукру. Приторно.

Муляє комірець блузки. На шиї червоні сліди.
То все від довгих гострих нігтів. Я хотіла стерти візерунок пітьми. На молочному полотні сіре виділяється неабияк.

А лист дописаний. Уже. Три дні. Три години. Три звінка і три хвилини.

Цілуй! Хтось кричить далеко, але гучно.

Цулую. З любов”ю. В останнє. Напривесні, у житті.

Тепер краплинки цукру на фіолетовому папері.

Так прощаються, переходячи Стікс. Переходячи тонку червону лінію.
Так прощаються, йдучи на війну. Не на нашу.

Демагогія.

Смерть.

Губи солені.



Очі - озера синього чорнила, стікаючого по оранжевим сходинкам сірих візерунків.

А казала, що не можна...
\01.05.2014\